Історія смт Тарутине

Офіційна символіка територіальної громади смт. Тарутине не затверджена. Неофіційно використовується герб у вигляді геральдичного щита французької форми, який скошено зліва на блакить і золото, із зображенням на ньому у лівому нижньому куті виноградної лози. Щит обрамлений вінком з пшеничних колосів, з промисловою кладкою у підніжжя. Неофіційним прапором є прямокутне полотнище (співвідношення довжини і ширини 2:3) жовтого кольору із зображенням в його центральній частині неофіційного герба.

Тарутине розташоване по берегах струмка Анчокрак (вузький рукав) в центрі Тарутинського району на середньо-перехрещеній лісостеповій місцевості. Значні за площею долини чергуються з водорозподільними спусками.

Площа населеного пункту 477, 65 гектарів. Населення селища складає 6119 осіб

Тарутине засноване в 1814 р. Активне заселення Буджака (Південної зони Бессарабської області) колоністами, тобто вихідцями з-за кордону, зокрема з центральних країн Європи, почалося незабаром після приєднання області до Росії (у травні 1812 р). У цьому важкому міграційному процесі брали участь болгари, гагаузи, серби, греки, албанці з південного, а французи, чехи, німці з центрального напряму, з північно-західного – німці, поляки, кашуби і ін.

Німці і кашуби (поморські слов’яни) в 1814 році, як мігранти, пройшовши далекий і важкий шлях від Пруссії до Чорного моря, опинилися в Буджаці. Їм були надані матеріальна і грошова допомога і породинні ділянки земельних угідь в басейні Когильника (більше 60 десятин).

Перші групи переселенців – всього близько 8 тис. осіб заклали два селища Олександрівка та Єлизаветівка (названі по іменах імператора Олександра І та імператриці Єлизавети, пізніше перейменовані в Бородіно і Тарутине).

Тарутине було першою німецькою колонією в Причорноморських степах. Назву свою селище одержало на честь Тарутинського табору російської армії, який був розташований в с. Тарутине Боровського повіту Калузької губернії, звідки в 1812 році почався наступ російської армії під командуванням М. І. Кутузова.

Потім почато будівництво будинків для 8-10 селищ. До весни 1816 р. в Буджаці вже існувало 8 колоній. Переважна більшість колоністів складалася з селян, лише 189 (з 7599) були ремісниками. До осені 1816 р. заготовили і роздали колоністам 823 голів рогатої худоби, 656 плугів, 500 хур, близько 1600 кіз, 2500 серпів, 331 пара жорен і різний дрібний інвентар (сапи, борони, лопати, відра і ін.).

У 1827 р. в Тарутине вже нараховувалося 28, 5 тис. кущів винограду, 1165 яблунь, 465 груш, 3184 сливи, 628 вишень, 187 горіхів, 163 абрикосів, багато тутових дерев. Дуже сприятливими по частині рясного водозабезпечення були умови в Тарутине – наявність знаменитого джерела. У багатьох місцях залягав вапняк.

У Тарутине в 1884 р. був заснований завод землеробських машин, у 1866 р. відкрилося поштове відділення. У 1886 р. були побудовані прядильно-ткацька фабрика, що належала німцю Штайнке, і фабрика землеробських машин, що належала німцю Рознеру. Ці фабрики стали першими промисловими підприємствами в селищі. У 1889 р. був побудований паровий млин. У 1916 р. відкрилася фабрика обгортувального паперу.

Тарутине в кінці XIX століття був адміністративним центром всіх німецьких колоній на Бессарабії. В ньому був торгівельно-промисловий центр для 90 торгових підприємств. Це було обумовлено тим, що через селище проходили шосейні дороги на Аккерман (Білгород-Дністровський), Бендери, Болград, Рені, Ізмаїл.

Що стосується торгових зв’язків, то поза сумнівом вже до середини XIX століття Тарутине було одним з важливих комерційних центрів півдня Бессарабії. І не випадково жителі цієї зони вважали тарутинські базари ярмарками. Тарутине вже конкурувало з промисловими центрами торгівлі Аккерманом, Ізмаїлом, Кагулом. Воно знаходилося в безпосередньому зв’язку із самою Одесою. Три війни, в які була втягнута Бессарабія, – 1828-1829, 1853-1856 і 1877-1878 рр. – не заглушили Тарутине (як крупне торгове селище). Тарутинські (у деяких джерелах їх називали Анчокракські) базари, а фактично ярмарки, славилися на півдні і в кінці XIX, і на початку XX сторіччя. Вони не були суто місцевими: у торгових операціях брали участь, окрім місцевих, крупні комерсанти з інших регіонів. Традиційно Тарутине зберегло за собою популярність, як визнаного комерційного центру у переддвер’ї Дунайської торгової зони і як важливої ринкової ланки в системі Бессарабського регіону. Тарутинські базари збиралися через кожні два тижні, але продовжувалися вони всякий раз три дні. Тому не випадково в комерційних звітах їх віднесли до розряду ярмарків.

А в ремісничому виробництві головними виробниками були кустарі-одинаки. У середині XIX ст. стали формуватися колективи ремісників. Одночасно виникали майстерні (сучасники віднесли їх до розряду «фабрик») з найманою робочою силою, орієнтовані на виробництво товарної продукцію.

У 1902 р. у селищі був споруджений водопровід, частково переобладнаний з старого турецького водопроводу. Джерела водопостачання знаходилися в північній частині селища. Добовий дебіт їх дорівнював 520 куб. м на добу.

В1904 р. в Тарутине, що входило до складу Акерманського повіту, налічувалося 4270 мешканців, у т. ч. 3 тис. німців, 1020 євреїв, інші – болгари, українці, росіяни, молдавани. Основним заняттям більшості мешканців – колишніх німецьких колоністів – було землеробство та тваринництво.

Прядильно-ткацька фабрика, фабрика землеробських машин (з часом – чавунно-ливарний завод), два мукомельних млина належали багатим німцям-колоністам. У 1904 році тут працювало близько 300 чоловік. Життя і праця їх були важкими. Робочий день тривав майже 12 годин, а заробітна платня була низькою. Доведені до відчаю, робітники чавуноливарного заводу 13 січня 1903 року оголосили страйк – зажадали підвищення заробітної плати і скорочення робочого дня. Підприємці були вимушені піти на часткові поступки.

У 1908 р. в Тарутине працювали декілька шкіл, а також чотирикласне чоловіче училище з німецькою мовою викладання. На повному утриманні батьків знаходилася початкова школа з російською мовою викладання, заснована в 1902 році. У 1912 р. на кошти багатих колоністів була відкрита приватна чоловіча гімназія. За даними 1915 р. в її восьми класах навчалися 212 дітей з багатих сімей.

Перша світова війна принесла мешканцям Тарутине нові біди. Закрилися чавуноливарний завод, де працювало близько 100 чоловік, тютюнова, прядильна і суконна фабрики.

У квітні 1917 р. в Тарутине була створена Рада робочих депутатів. На початку січня 1918 року в селищі була встановлена радянська влада. Проте, незабаром, в Бессарабії розгорнувся наступ військ буржуазно-поміщицької Румунії, підтриманий імперіалістами Антанти. Захопивши Тарутине, окупанти розігнали Раду робочих депутатів. В Тарутине був відкритий філіал Центрального румунського банку, який охоче надавав кредити власникам промислових і торгових закладів. Окупанти дозволили видання «Німецької газети в Бессарабії».  Відрив від загальноросійського ринку привів до занепаду промисловості і торгівлі.

28 червня 1940 р. була відновлена радянська влада. Німці, мешканці селища, за домовленістю між СРСР і Німеччиною повернулися на історичну Батьківщину. 7 серпня 1940 р. була утворена Аккерманська область, до складу якої увійшло Тарутине, до якого було переселено 800 сімей з села Мала Русава Вінницькій області.

У вересні 1940 р. у селищі були створені початкова і неповна середня школи, а також педагогічний технікум. У грудні 1940 р. утворилися перші 3 колгоспи. Відкрилися лікарня на 75 ліжок, дитячі ясла, пологовий будинок. Відновила роботу закрита румунами трикотажно-суконна фабрика, були значно розширені чавунний завод (бондарсько-столярні майстерні), маслозавод, маслоробня.

В кінці червня 1941 р. селище було захоплене німецько-фашистськими військами. За 3 роки німецькі окупанти поруйнували і спалили більше 1000 господарських будівель, 800 житлових будинків, вивели з ладу всі промислові підприємства. Загальний збиток, нанесений господарству селища склав близько 10 млн. рублів.

22 серпня 1944 року воїни 14-ої гвардійської Червонопрапорної механізованої бригади 4-го гвардійського механізованого корпусу звільнили сел. Тарутине від німецько-фашистських загарбників. Смертю хоробрих в боях за Тарутине полягли 63 радянські бійці. В день п’ятих роковин перемоги над фашизмом тарутинці встановили на братській могилі пам’ятник. До 25-річчя Перемоги в центрі селища був відкритий пам’ятник воїнам 4-го гвардійського механізованого корпусу – визволителям Тарутине.

Зразу ж після звільнення Тарутине відновили свою діяльність районна і сільська Ради депутатів трудівників. В результаті самовідданої праці тарутинців у листопаді 1944 року були відновлені районна лікарня на 55 місць і пологовий будинок на 15 місць, відкрилася поліклініка. У відремонтованих приміщеннях працювали магазини, школа, дитячий сад. Через деякий час були відновлені 110 житлових будинків, водопровід. У червні 1945 р. стала виходити тиражем 3 тис. екз. районна газета «Социалистическое знамя» (теперішня «Знамя труда»). У березні 1946 р. тарутинські селяни об’єдналися в колгосп їм. Леніна.

Важливі зміни відбулися і в культурному житті селища. З 1945-46 рр. тут було введене обов’язкове семирічне навчання дітей. У 1950 р. в Тарутинській середній школі займалися 470 учнів, працювали 27 педагогів.

У 1952 р. в селищі був побудований кінотеатр. У 1955 р.. у смт. Тарутине утворилося третє відділень радгоспу «Бессарабській», який налічував 3,5 тис. людей, центральна садиба якого знаходилася в с. Підгірне. За відділенням було закріплено 4056 га сільськогосподарських угідь, з них 256 га зайняте під виноградниками, 85 га – під садами. Решта земель використовувалася як вигони і пасовища.

У 1973 р. був побудований сирзавод, комбінат побутового обслуговування., який поєднував 97 побутових пунктів, розташованих в селах району. Йому також були підлеглі працюючі в селищі будинок побуту, фабрика хімчистки і фарбування, цех з виготовлення килимових доріжок і галантерейний цех, майстерні – по вулканізації, ремонту годинників і побутової техніки, бюро добрих послуг, обрядових послуг, фотографії, перукарня.

У 1974 р. відкрився новий районний будинок культури із залом для глядачів на 450 місць і добре обладнаним спортивним залом, хлібзавод, школа на 11 класних кімнат, професійно-технічне училище, підприємство електрозв’язку, прокуратура, нарсуд, лісництво. У будинку культури працювали драматичний, хоровий, хореографічний, музичний та інші гуртки художньої самодіяльності, а також гуртки вільної боротьби, футболу, волейболу та інші. Послугами двох районних бібліотек – для дорослих і дітей – користувалися близько 2,5 тис. читачів. У їх розпорядженні майже 52 тис. екземплярів книг.

У селищі працювали два кінотеатри, будинок піонерів, станція юних натуралістів, дитяча спортивна школа, автошкола, історико-краєзнавчий музей на громадських засадах. У дев’ятій п’ятирічці на території селища діяло винзаводуправління, де працювало 115 робітників та 18 інженерно-технічних працівників. Підприємство щорічно переробляло майже 20 тис. тонн виноматеріалів. У листопаді 1976 р. на базі 16 господарств району створено Тарутинське виробничо-аграрне об’єднання виноградарських радгоспів.

У селищі створена зливова каналізація для відведення дощових вод в русло річки Анчокрак, заасфальтовані центральні вулиці і площі. Побудована нова будівля районної лікарні на 260 місць. Лікарня має хірургічне, терапевтичне, інфекційне, гінекологічне, дитяче, отоларингологічне, неврологічне і пологове відділення. У 1977 році завершене будівництво поліклініки на 600 відвідувачів на добу.

У 1976 р. відкрита семирічна музична школа, споруджені п’ять 16-тиквартирних, 4 восьмиквартирних, один двоквартирний та 10 одноквартирних будинків.

У 1978 р. побудована двоповерхова будівля універмагу на 25 робочих місць. Працював ресторан, їдальня, кафе, декілька буфетів, вузол зв’язку, готель, ощадна каса.

Видатні земляки. Як керівники району залишили про себе добру славу Великанов, Широкоряд, Радецький, Сабуров, Каплун, Гузь та ін. Серед мерів селища – Тутлов Василь Іванович, Карманова Галина Іванівна, Полікарпов Іван Миколайович, Дішлі Євдокія Василівна, Весловський Михайло Іванович, Попов Анатолій Іванович, Попазов Георгій Іванович. Усе життя присвятили клятві Гіппократа заслужений лікар Української РСР Гарячий Микола Ігнатович, Кошеваров Михайло Миколайович, що працювали в Тарутинській центральній районній лікарні.

Славетні багатодітні сім’ї: Царан Семен Васильович і Тетяна Тимофіївна виховують п’ятеро синів і три дочки; Донєва Світлана Миколаївна і Борис Степанович виховують чотири дочки і три сини; Литянська Парасковія Петрівна і Віктор Дмитрович виховують чотири сини і дві дочки; Деде Марія Василівна і Віктор Васильович виховують три дочки і два сини.

Сім'я медиків: Мітков Григорій Георгійович і Міткова Марія Василівна все своє життя присвятили охороні здоров’я людей, по їх стопах пішла і дочка Міткова Олена Григорівна.

Сучасне Тарутине – селище міського типу, що визначено адміністративним центром територіальної громади. Є автопарк, автостанція з районним та обласним сполученням, а також маршрутами в сусідні держави, ДНПТЗ «Тарутинський професійний аграрний ліцей», школа-ліцей, установи культури, музична і художня школи. Могутній сирзавод працює на молочній продукції району та довколишніх господарств інших районів. Випускає тверді сири, що мають підвищений попит на ринку України.

У 2001 року в межах земель Тарутинської селищної ради побудована, здана в експлуатацію і функціонує одна з наймогутніших в Європі компресорних станцій, яка перекачує російський газ на Балкани. Щодобовий оборот газу за вартістю транзиту становить 1 млн. доларів. За проектами турецьких кампаній для працівників станції побудоване житлове містечко європейського зразку.

У вересні 2004 р. на території Тарутине відроджено проведення крупних Бессарабських ярмарків за участю делегацій і підприємств Німеччини, Росії, Білорусі, Молдови, Одещини, інших регіонів України. Сучасний ярмарок барвисто і мальовничо вписався в колорит цього багатонаціонального краю. Вражаюче виглядають подвір’я, оформлені до ярмарку: українське, гагаузьке, болгарське, єврейське, німецьке, широкий асортимент страв національних кухонь, традиційний одяг, бессарабські вина, що здобули широку популярність як на Україні, так і далеко за її межами.

Сучасне Тарутине – це адміністративний, промисловий і культурний центр одного з найкрупніших районів Одещини, на території якого мирним і насиченим життям живуть представники 61 національності.